26 квітня 1986 року – день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Тоді під час експерименту на 4-му енергоблоці ЧАЕС сталося два вибухи, і 11 тонн ядерного палива було викинуто в атмосферу.
Понад 8,5 мільйона людей отримали значні дози опромінення в перші дні після аварії. Близько 600 тисяч ліквідаторів працювали на межі можливого, часто без належного захисту. 90 000 евакуйованих залишили вдома все – фотографії, речі, дитячі іграшки – і так і не повернулися. Радіоактивне забруднення охопило близько 200 тисяч кв. км території, з яких значна частина – сільськогосподарські землі. 30 працівників станції загинули одразу або протягом перших місяців від гострої променевої хвороби.
Чорнобильська катастрофа також стала прикладом системної неготовності влади діяти швидко й відкрито. Зволікання з евакуацією, замовчування масштабів трагедії та пріоритет політичних інтересів над безпекою людей лише загострили наслідки трагедії.
І навіть сьогодні Чорнобиль не є «закритою історією». У 2016 році над зруйнованим реактором встановили новий саркофаг, однак у 2025 році він знову зазнав пошкоджень внаслідок атаки безпілотника. Країна, що колись приховувала катастрофу від світу, тепер цілеспрямовано б’є по тому, що від неї залишилось. Рана не загоїлась – її розривають знову.
Ліна Костенко написала про це так точно, що стискається серце:
«Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.»
Сорок років – і жодної відповіді, яка б знімала біль. Але є висновок, який ми не маємо права ігнорувати – мовчання може бути не менш руйнівним, ніж радіація.
Говоріть. Запитуйте. Не давайте замовкнути тим, хто пам’ятає.
